Сильні не піддаються слабкості

У молодості ми віримо, що є особливими, що наша правда — єдина й абсолютна. Ми переконані, що світ повинен пристосуватися до нас, бо ми не такі, як інші. Але реальність має свій спосіб перевірити це переконання. Вона б'є сильно, часто тоді, коли цього найменше очікуєш. І багато хто не витримує цього удару.

У молодості ми віримо, що є особливими, що наша правда — єдина й абсолютна. Ми переконані, що світ повинен пристосуватися до нас, бо ми не такі, як інші. Але реальність має свій спосіб перевірити це переконання. Вона б'є сильно, часто тоді, коли цього найменше очікуєш. І багато хто не витримує цього удару.

Що відбувається далі? Ті, хто колись зневажав брехню та компроміси, починають брехати. Ті, хто клявся у вічній вірності, починають зраджувати. Шкідливі звички, маніпуляції, обман — список можна продовжувати. Амбіції поступаються місцем апатії, а принципи розчиняються в сірому тумані поступок.

Душа, колись горда та жива, починає свербіти, як стара рана. Дивишся на своє відображення у калюжі — і відчуваєш лише огиду. Розчарування стає другою натурою.

І тоді з'являється новий спосіб усе виправдати — толерантність. Починаєш говорити: «Життя складне», «Кожен має право на власну думку», «Добро і зло відносні». Так зручніше. Але чи можна це назвати мудрістю?

Справжня толерантність — це коли твій імунітет перестає працювати. Твоє тіло перестає боротися з вірусами, а душа — з вадами. Ти більше не розрізняєш добро та зло. Спочатку це робиш, щоб виправдати свої помилки, а потім нав'язуєш цю ідеологію іншим.

Але! Є ті, хто не здається. Так, життя сильніше за нас. Але це не означає, що ми маємо стати жалюгідною тінню, звинувачуючи все у складності світу. Залишатися вірним принципам, бути радикальним у прагненні до кращого — це не слабкість. Це доказ твоєї внутрішньої сили.

Світ не стане легшим. Але вибір завжди за тобою: потонути в калюжі компромісів або піднятися і продовжувати йти далі, незважаючи на біль. Не ставай NPC. У тобі горить вогонь. Не дай йому згаснути.